Джон Уер
Чому була придумана історія Голокосту
Оригінал: John Wear. Why the Holocaust Story Was Invented
Резюме
Геноцид європейського єврейства національно-соціалістичною Німеччиною багато хто вважає найкраще задокументованою подією в історії людства. Було написано десятки тисяч книг, журналів та газетних статей та проведено численні кримінальні процеси для документального підтвердження масового знищення європейського єврейства. Злочини Німеччини проти євреїв вважаються настільки унікальним злом, що термін «Голокост» був винайдений для опису передбачуваного геноциду європейського єврейства. Мене запитували: «Чому була придумана історія Голокосту? Кому вигідна ця фальсифікація історії?» Ця стаття відповість на ці запитання.
Виправдання війни з Німеччиною
Друга світова війна була найкривавішою та найруйнівнішою війною в історії людства. Багато людей запитували, чи були необхідні всі смерті і руйнування, спричинені цією війною.
Так званий Голокост був використаний союзниками для демонізації Німеччини та доказів того, що їхні військові зусилля були необхідні для перемоги над такою злою нацією.
Зі звільненням Ордруфа, Бухенвальда і Дахау американською армією та звільненням Берген-Бельзена британськими військами, великі групи західних спостерігачів вперше зіткнулися з жахами німецьких таборів. Жахливі сцени великих скупчень трупів, і змучених і хворих ув'язнених, що вижили, були сфотографовані для потомства військами зв'язку армії США. До Німеччини прилетіли відомі журналісти та політики, щоб особисто побачити жахливі докази у таборах. Жахливі сцени у німецьких таборах були використані союзниками для виправдання своєї участі у війні. [1]
Єврейський історик Роберт Ян ван Пелт пише: [2]
Для союзників відкриття таборів стало остаточним виправданням їхніх військових зусиль. У 1940 році Черчілль проголосив, що перемога нацистів принесе «нові Темні віки, зроблені ще більш зловісними за допомогою збоченої науки». Визволення таборів довело, що Черчілль не перебільшував небезпеки. І хоча Освенцім був звільнений росіянами, англійці та американці почули багато історій про цей табір.
Створення Ізраїлю
Історія Голокосту також використовувалася для виправдання державотворення Ізраїль. Симон Візенталь пише: [3]
Створення Ізраїлю було єдино можливим і єдино правильною реакцією на Освенцім. У світі мала бути країна, де євреї були б господарями замість гостей, яких лише терплять, місце притулку у справжньому значенні цього слова, навіть для євреїв, які живуть в інших країнах.
Давид Бен-Гуріон заявив на початку Другої світової війни, що війна має закінчитися тим, що сіоністам нададуть їхню власну державу. Після війни Бен-Гуріон та інші ізраїльські лідери заявили, що Голокост ще раз довів, що єдиним рішенням єврейської проблеми є незалежна держава в Ізраїлі. Давид Бен-Гуріон знову згадав під час суду над Адольфом Ейхманом, що Голокост стався через те, що євреї не жили у своїй власній країні. [4]
Ізраїльський історик Том Сегев пояснює, чому історія Голокосту настільки важлива для Ізраїлю: [5]
Ізраїль відрізняється від інших країн своєю необхідністю виправдовувати – перед рештою світу і перед собою – саме своє право на існування. Більшості країн такі ідеологічні обґрунтування не потрібні. Але Ізраїлю це потрібно – тому що більшість його арабських сусідів його не визнали, і тому що більшість євреїв світу вважають за краще жити в інших країнах. Поки ці фактори залишаються вірними, сіонізм поводитиметься насторожено. Як виправдання Держави Ізраїль Голокост можна порівняти тільки з Божественною обіцянкою, що міститься в Біблії: він є остаточним доказом сіоністського аргументу про те, що євреї можуть жити в безпеці і з повними рівними правами тільки у своїй власній країні, і що тому вони повинні мати автономне і суверенна держава досить сильна для захисту її існування.
Том Сегєв далі пише: [6]
Демонізація нацизму та його міфологія в цілому були також необхідні, оскільки Голокост став головним виправданням для створення та існування Держави Ізраїль.
Виправдання ізраїльського насильства
Під час ізраїльської «Війни за незалежність» було скоєно щонайменше 33 масові вбивства в палестинських селах. Сіоністські війська були більше за чисельністю і краще оснащені, ніж їхні противники, і до кінця війни близько 750 тисяч палестинців було безжально вигнано зі своїх будинків. [7] Як пише Том Сегев: [8]
Ізраїль народився з терору, війни та революції, і його створення зажадало певного ступеня фанатизму та жорстокості.
Цілі міста та сотні сіл в Ізраїлі залишилися порожніми і знову заселені новими єврейськими іммігрантами. У квітні 1949 року єврейські іммігранти налічували 100 000 осіб, більшість з яких пережили так званий Голокост. Палестинці втратили все, що мали, і стали бідними біженцями, тоді як єврейські іммігранти викрали майно палестинців і конфіскували все, що їм було потрібно. [9]
Історія Голокосту неодноразово використовувалася для виправдання агресії Ізраїлю проти його сусідів. Прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін обґрунтував знищення передбачуваного іракського ядерного об'єкта в червні 1981 словами: [10]
Ми маємо захистити нашу націю, півтора мільйона дітей якої було вбито нацистами в газових камерах.
Перед вторгненням Ізраїлю до Лівану у червні 1982 року Бегін сказав своєму кабінету: [11]
Ви знаєте, що я зробив, і що ми все зробили, щоб запобігти війні та загибелі людей. Але такою є наша доля в Ізраїлі. Немає іншого виходу, крім самовіддано боротися. Повірте, альтернатива – Треблінка, і ми вирішили, що Треблінки більше не буде.
Через кілька тижнів після вторгнення Ізраїлю до Лівану Бегіна заявив, що після Голокосту міжнародне співтовариство втратило право вимагати від Ізраїлю відповіді за свої дії. Бегін проголосив у Кнесеті: «Ніхто, ніде у світі, не може проповідувати мораль нашому народові». Аналогічна заява була включена до резолюції, прийнятої кабінетом Бегіна після масових вбивств у таборах палестинських біженців на околиці Бейрута. [12]
До кінця 1980-х років навряд чи був хоч один день, коли історія Голокосту не згадувалася в одній із ізраїльських газет. Такий постійний вплив спонукав багатьох ізраїльських солдатів планувати способи знищення арабів. За словами офіцера ізраїльського навчального корпусу Ехуда Правера, «занадто багато солдатів зробили висновок про те, що Голокост виправдовує будь-які ганебні дії». [13]
Німецька вина
Так званий Голокост також ефективно використовувався для того, щоб спричинити почуття провини у німецького народу. Як пише британський історик Ян (Іен) Кершоу: [14]
Десятиліття не зітруть цілком просте, але переконливе почуття. … «Мені соромно бути німцем».
Фрідріху Грімму, відомому німецькому авторитету з міжнародного права, були показані зразки нових листівок, надрукованих невдовзі після війни німецькою мовою для поширення союзниками по всій Німеччині. Ці листівки, що описують німецькі військові злочини, стали першим кроком у програмі перевиховання, розробленої для Німеччини. Грімм запропонував офіцеру союзників, що з закінчення війни час було б припинити такий наклеп. Офіцер союзників відповів: [15]
Ні, саме тепер ми тільки й почнемо робити це по-справжньому. Ми продовжимо цю пропаганду жахів, ми посилимо її, допоки ніхто не сприйме більше жодного доброго слова про німців, поки не будуть розвіяні всі симпатії, що існували по відношенню до вас в інших країнах, і поки самі німці не заплутаються настільки, що не знатимуть, що вони роблять!
Почуття провини просочується Німеччиною внаслідок пропагандистської кампанії союзників. І це почуття провини в Німеччині настільки сильне, що він змусив уряд Німеччини здійснити величезні репараційні виплати і принести союзникам улесливі вибачення, ігноруючи при цьому звірства, здійснені самими союзниками проти німецького народу. Мільйони депортованих німців виплатили компенсацію тим, хто вижив у німецьких концтаборах, незважаючи на те, що у цих вигнаних німців забрали їхні землі та особисте майно без будь-якої компенсації.
Джеймс Бак пише щодо німецького почуття провини: [16]
Вина пронизує Німеччину як релігія. Це «Каноська республіка», яка кається від болю перед своїми суддями. Почуття провини настільки могутнє, що воно неодноразово змушувало Каноську республіку заперечувати будь-який намір повернути суверенітет над східними землями, хоча існує принцип ООН, згідно з яким жоден уряд не має права відмовлятися від претензій окремих осіб на свою власність. Воно також не може перешкоджати їхньому праву на повернення на колишню батьківщину.
Злочини союзників проти німців
Історія Голокосту також використовувалася для приховання та ігнорування злочинів союзників проти німців після Другої світової війни. Німецькі смерті після війни можна поділити на три групи. Перша група – німецькі військовополонені як у Європі, так і в Радянському Союзі. Друга група – насильно депортовані німці, а третя – німці, які вже мешкали в Німеччині. Хоча ніхто ніколи не дізнається, скільки точно німців загинуло з 1945 по 1950 рік, очевидно, що кількість цих смертей набагато перевищує більшість традиційних оцінок. Більшість цих смертей було викликано смертоносною політикою, проведеної союзниками стосовно німцям.
Одна консервативна оцінка загибелі німців у таборах союзників для військовополонених становить 1,5 мільйона людей. Йдеться про більш ніж 517 000 загиблих у Радянському Союзі, 100 000 загиблих у Югославії, Польщі та інших країнах, а решта загинула у таборах США та Франції. Німці, які загинули в цих таборах союзників, страждали від впливу погоди, хвороб і повільного вмирання від голоду. Більшість істориків досі заперечує чи ігнорує це добре задокументоване злочин союзників.
Ймовірно, щонайменше 2,1 мільйона німецьких вигнанців (депортованих) загинули внаслідок «організованого та гуманного» переселення людей. Більшість традиційних істориків вважають, що у Німеччині загинуло 2,1 мільйона людей. Відомі авторитети оцінювали кількість смертей німецьких вигнанців набагато більшими числами. [17]
За оцінками, 5,7 мільйона німців, які вже проживали в Німеччині, померли від політики штучного голоду, яку проводить союзники. Джеймс Бак докладно описує, як розраховується ця загальна сума смертей – 5,7 мільйонів:
Населення всієї окупованої Німеччини у жовтні 1946 року становило 65 мільйонів, згідно з переписом, підготовленим Союзницькою Контрольною Радою (ACC). Число полонених, що поверталися, додалися до населення в період з жовтня 1946 по вересень 1950 року, склало 2 600 000 (округлено) осіб, про що свідчать записи в архівах чотирьох основних союзників. За даними офіційного німецького статистичного відомства Statistisches Bundesamt, населення в Німеччині зросло ще на 4 176 430 за рахунок новонароджених дітей. Депортовані становили загалом 6 мільйонів осіб. Таким чином, за даними самих союзників, загальна чисельність населення в 1950 до втрат становила б 77 776 430 осіб. Смертність, офіційно зафіксована у період 1946-50 років, становила 3235 539 осіб, згідно з щорічником ООН та урядом Німеччини. За даними німецького уряду, еміграція становила близько 600 тисяч людей. Таким чином, чисельність наявного населення мала становити 73 940 891 людина. Але перепис 1950 року, проведений німецьким урядом під наглядом союзників, виявила лише 68 230 796. За офіційними даними союзників, бракувало 5 710 095 людина (округлено до 5 700 000 людина). [18]
Сума з 1,5 мільйона німецьких військовополонених, 2,1 мільйона німецьких вигнанців і 5,7 мільйона німецьких жителів дорівнює мінімальній оцінці 9,3 мільйона німців, які марно, без будь-якої необхідності, померли після війни. Це набагато більше за німців, ніж загинуло під час Другої світової війни. Мільйони цих німців повільно вмирали з голоду, тоді як союзники дотримувалися їжу, що була в достатній кількості. Більшість цих повоєнних померлих німців були жінками, дітьми та дуже старими людьми. Про їхню загибель ніколи чесно не повідомляли ні союзники, ні німецький уряд, ні більшість істориків. Натомість, усе, що будь-коли було увічнено, це передбачуваний геноцид європейського єврейства.
Вина та апатія союзників
Союзники також були оголошені винними в тому, що не зробили більше, щоб запобігти так званому Голокосту. Єврейський історик Дебора Ліпштадт пише: [19]
Справжня антипатія стосовно євреїв, безумовно, вплинула реакцію союзників. Хоча ніхто з союзників чи преси не хотів бачити, що євреїв вбивають, практично ніхто не був готовий виступити за те, щоб було зроблено кроки, щоб спробувати зупинити бійню. Багато офіційних осіб союзників на владних постах у Лондоні та Вашингтоні втомилися чути про євреїв і ще більше втомилися від того, що їх просять щось із ними зробити, незважаючи на те, що були кроки, які можна було б зробити.
Елі Візель пише про нездатність союзників врятувати європейське єврейство: [20]
Здається, що і дипломати, і державні діячі витратили більше часу на те, щоби придумати причини, щоб не рятувати євреїв, ніж спробувати знайти спосіб врятувати їх.
Президенти США Джиммі Картер, Рональд Рейган і Джордж Г. У. Буш все робили заяви про те, що Сполучені Штати ніколи більше не діятимуть, щоб зупинити щось таке зле, як геноцид європейського єврейства. На урочистій церемонії в Меморіальному музеї Голокосту США у Вашингтоні президент Білл Клінтон висловився у такому ключі: [21]
Для тих, хто сьогодні тут представляє народи Заходу, ми повинні жити вічно з цим знанням: навіть у міру того, як наша розрізнена поінформованість про злочини переросла в незаперечні факти, було зроблено надто мало.
Майкл Голдберг сказав щодо Меморіального музею Голокосту США: [22]
Цей музей є похмурим нагадуванням про те, що за всіх своїх заявлених ідеалів, Америка, проте, відвернулася від євреїв, що рятувалися від Гітлера. ... Отже, нагадування музею про те, що сталося з євреями в минулому, може підштовхнути американців та їхніх національних політиків у Вашингтоні підтримати Ізраїль, щоб у сьогоденні, і тим більше у майбутньому, та ж доля знову не спіткала євреїв – і той самий моральний провал не чекав американців ще раз.
Президент Барак Обама підтвердив у день 70-ї річниці визволення Дахау: [23] «Ми палко присягаємося, що такі звірства більше ніколи не повторяться» та «Історія не повториться».
Звичайно, президент Обама забув сказати своїй аудиторії, що більшість ув'язнених у Дахау померли від природних причин. Обама також лукаво не згадав, що найбільшим злочином, яке сталося в Дахау, було масове вбивство американськими військами 520 німецьких охоронців у день звільнення Дахау. [24]
Компенсації євреям
Почуття провини Німеччини за так званий Голокост призвело до того, що жертвам Голокосту, що вижили, і Державі Ізраїль були виплачені великі репарації. Німецькі компенсації євреям було обговорено з початку Другої світової війни. Том Сегев пише: [25]
Ідея [компенсацій], схоже, витала в повітрі з початку війни, мабуть, викликана каральними репараційними виплатами, накладеними Німеччину наприкінці Першої Першої світової. Бен-Гуріон отримав меморандум на цю тему ще 1940 року. Берл Кацнельсон говорив про це публічно ближче до кінця того ж року. До грудня 1942 року в Тель-Авіві вже існувала приватна організація під назвою Justicia, яка пропонувала допомогти нацистським жертвам складати вимоги щодо компенсації.
Ненависть до німців в Ізраїлі була дуже сильною після війни. Багато хто виступав за спеціальний закон, який забороняє ізраїльтянам усі соціальні контакти з громадянами Німеччини. Однак, оскільки більшість ізраїльтян вважали, що німці мають їм масові репарації за так званий Голокост, Німеччина та Ізраїль розпочали переговори про репарації 20 березня 1952 року. Люксембурзька угода була досягнута через півроку і зобов'язала німецький уряд виплатити великі компенсації жертвам Голокосту, що вижили [26].
Нахум Гольдман в інтерв'ю 1976 року заявив, що Люксембурзька угода «є надзвичайною новацією в галузі міжнародних прав». Гольдман також похвалився тим, що отримав від бонського уряду в 10-14 разів більше, ніж спочатку очікував. [27]
Мільйони євреїв у результаті отримали особисту компенсацію за свій біль та страждання у так званому Голокості. Федеральний уряд Німеччини станом на 1998 рік виплатив репарації Ізраїлю та жертвам Третього рейху на загальну суму близько 61,8 мільярда доларів. Крім того, німці виплатили багато додаткових мільярдів приватних та інших державних коштів тим, кого під час війни німці змусили займатися примусовою працею. [28] Німецькі репарації Ізраїлю та компенсації євреям продовжуються і донині. [29]
Єврейська солідарність
Історія Голокосту описується багатьма єврейськими лідерами як унікальна зла подія. Прикладом такої думки є Абрахам Фоксман, який обіймав посаду національного директора Антидифамаційної ліги Бней-Бріт: [30]
Голокост – це щось інше. Це унікальна подія. Це не просто приклад геноциду, а замах, що майже вдався, на життя обраних Богом дітей і, таким чином, на Самого Бога. Ця подія є протилежністю Творіння, як записано в Біблії; і, як і його пряма протилежність, яка щотижня повторюється із Суботою і щорічно з Торою, його треба пам'ятати з покоління до покоління.
Майкл Голдберг підтверджує, що історія Голокосту стала релігією для багатьох євреїв: [31]
У міру того, як Голокост став головною історією багатьох сучасних євреїв, його вічне дотримання стало їхньою першорядною єврейською практикою, шануванням їхньої релігії. І, як і в будь-якій організованій церкві, цей культ Голокосту має власні принципи віри, обряди, храми та святині.
Ізраїльтяни одержимі історією та спадщиною Голокосту. Дослідження серед ізраїльських студентів коледжу в 1992 році показало, що близько 80% опитаних ототожнювали себе із твердженням «Ми всі, хто вижив після Голокосту». Так званий Голокост став для світських євреїв способом відчути зв'язок зі своєю єврейською спадщиною. [32]
Голокост, який ритуально згадують завдяки святкуванню Дня пам'яті жертв Голокосту, є одним із головних засобів створення солідарності між євреями. У той час як деякі єврейські громади зазнають конфліктів серед ортодоксальних, консервативних і реформістських євреїв, вони відкладають свої розбіжності та об'єднуються, щоб згадати так званий Голокост. Будь-яка істина у гасла юдаїзму «Євреї єдині» проявляється у День пам'яті Голокосту. [33]
Висновок
Уявний геноцид європейського єврейства використовувався для виправдання військових зусиль союзників, для створення Держави Ізраїль, для виправдання насильства Ізраїлю щодо його сусідів, для того, щоб спричинити почуття провини як у німців, так і у союзних держав, щоб приховувати та ігнорувати злочини союзників проти німців, дозволити євреям отримувати масові репарації від Німеччини, а також створити солідарність у єврейській громаді. Виняткова важливість історії Голокосту у просуванні сіоністських/єврейських інтересів гарантує, що ця фальсифікація історії продовжуватиметься й у майбутньому.
Примітки
[1] Van Pelt, Robert Jan, The Case for Auschwitz: Evidence from the Irving Trial, Bloomington, IN: Indiana University Press, 2002, стор. 165.
[2] Там же
[3] Wiesenthal, Simon, Justice Not Vengeance: New York: Grove Weidenfeld, 1989, стор. 224.
[4] Segev, Tom, The Seventh Million: The Israelis and the Holocaust, New York: Hill and Wang, стор. 82, 185, 330.
[5] Там же, стор. 514.
[6] Там же, стор. 480.
[7] Weir, Alison, Against Our Better Judgement: The Hidden History of How the U.S. was Used to Create Israel, 2014, стор. 58.
[8] Segev, Tom, вказ. твір (note 4), стор. 63.
[9] Там же, стор. 161f.
[10] Там же, стор. 399.
[11] Там же
[12] Там же
[13] Там же, стор. 407, 412.
[14] Kershaw, Ian, Hitler 1936-45: Nemesis, New York: W. W. Norton & Company, 2000, стор. 840.
[15] Tedor, Richard, Hitler’s Revolution, Chicago: 2013, стор. 263; the German original can be found in Grimm, Friedrich W., Politische Justiz, die Krankheit unserer Zeit, Scheur, Bonn1953, S. 146-148; also in idem, Mit offenem Visier, Leoni: 1961, стор. 248f.
[16] Bacque, James, Crimes and Mercies: The Fate of German Civilians under Allied Occupation, 1944-1950, 2nd edition, Vancouver, British Columbia: Talonbooks, 2007, стор. 175-176.
[17] Там же, стор. 124.
[18] Bacque, James, Crimes and Mercies: The Fate of German Civilians under Allied Occupation, 1944-1950, 2nd edition, Vancouver, British Columbia: Talonbooks, 2007, стор. 115-116.
[19] Lipstadt, Deborah E., Beyond Belief: The American Press & the Coming of the Holocaust 1933-1945, New York: The Free Press, 1986, стор. 277.
[20] Wyman, David S., The Abandonment of the Jews: America and the Holocaust, 1941-1945, New York: The New Press, 2007, стор. x.
[21] Там же, стор. 342f.
[22] Goldberg, Michael, Why Should Jews Survive?: Looking Past the Holocaust Toward a Jewish Future, Oxford: Oxford University Press, 1995, стор. 55
[23] http://www.jpost.com/Diaspora/Obama-vows-never-again-on-70th-anniversary-of-liberation-of-Nazis-Dachau-camp-400570.
[24] Buechner, Howard A., Dachau: The Hour of the Avenger, Metairie, LA: Thunderbird Press, Inc., 1986, стор. 5, 29, 96-97.
[25] Segev, Tom, вказ. твір (note 4), стор. 104.
[26] Там же, стор. 190f., 227, 233.
[27] “West Germany’s Holocaust Payoff to Israel and World Jewry,” The Journal of Histor-ical Review, Vol. 8, No. 2, Summer 1988, стор. 245.
[28] “Germany Has Paid Out More Than $61.8 Billion in Third Reich Reparations,” The Journal of Historical Review, Vol. 17, No. 6, November/December 1998, стор. 19; for a more recent figure see https://de.wikipedia.org/wiki/Deutsche_Wiedergutmachungspoli-tik#Summe, listing a total of 73.422 billion Euros (some 100 billion dollars) as of the end of 2015.
[29] See http://www.nytimes.com/2012/11/18/world/europe/for-60th-year-germany-honors-duty-to-pay-holocaust-victims.html and http://www.jpost.com/Diaspora/Germany-to-pay-250-Million-to-child-Holocaust-survivors-374596.
[30] ADL on the Frontline, January 1994, стор. 2.
[31] Goldberg, Michael, вказ. твір (note 22), стор. 41.
[32] Segev, Tom, вказ. твір (note 4), стор. 513, 515f.
[33] Goldberg, Michael, вказ. твір (note 22), стор. 50.
